Нереабілітовані. Доля депортованої жінки: Вивезена до Сибіру у 13 років
На Прикарпатті сьогодні 7685 нереабілітованих героїв, велика частина яких – учасники ОУН та УПА. По селах та містах їх вшановують пам’ятники «Борцям за волю України», але формально вони понад 60 років залишаються у статусі злочинців. Влада незалежної України не спромоглася реабілітувати патріотів, чиї смерті, фактично, забезпечили їй теплі крісла. Тим часом із АТО повертаються учасники нової гібридної війни, які в бюрократичної машини не можуть вибороти собі статус учасника АТО. Історія повторюється? «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» розпочинає проект «Нереабілітована пам’ять», у якому розповідатиме історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.
У 1991 році в Україні прийняли закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Всі справи переглянули і частину людей, пов’язаних із національно-визвольною боротьбою, реабілітували. В першу чергу тих, чиєї реабілітації у суді домагалися родичі або чиї справи були відносно легкими: хтось помагав повстанцям продуктами, хтось лікував поранених. «Переглядали справи працівники СБУ, яким цю роботу доручили як «навантаження», тож все це відбувалося доволі формально», – розповідає історик Сергій Адамович, депутат обласної ради, керівник ГО «Поступовий гурт франківців». Таких справ в архівах сьогодні 7685.
На початку 2000-х Івано-Франківська облдержадміністрація працювала над створенням «Книги пам’яті України» та книги «Реабілітовані історією», які містили інформацію про жертв комуністичного терору. Такі книги видавались у кожній області. Прикарпатська частина «Реабілітованих історією», до прикладу, налічує 5 томів – це своєрідна енциклопедія патріотів, які загинули під час слідства, в ув’язненні або були розстріляні на початку Другої світової війни ще до приходу німців. “Видання розкриває справжню суть радянської системи і “братньої” допомоги Москви, – зазначив в інтерв’ю одному з телеканалів Лук’ян Вардзарук, керівник проекту. – Мене спонукало взятися за цю роботу прагнення залишити для історії імена тих, хто боровся, постраждав, втратив молодість, здоров’я, а то й життя у нерівній боротьбі за волю і незалежність України”.
Учасники ОУН-УПА, які зі зброєю воювали за незалежність України від радянської влади, до книги не ввійшли. Забороняє держава. Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій» містить абсурдне сьогодні обмеження: реабілітації не підлягають особи, засуджені за зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, саботаж, теракти, організацію збройних формувань тощо. Дарма, що репресій зазнавали зрадники не України, а Радянського Союзу, диверсії й теракти були спрямовані на здобуття незалежності нашої держави, а збройні формування на зразок УПА боролися проти російського комуністично-окупаційного режиму. Закон прийняли 17 квітня 1991 року, тож під поняттям «батьківщина» малася на увазі не Україна. За 23 роки незалежності українська влада змінити радянський закон не спромоглася. Спроба прийняти новий закон про реабілітацію у 2014 році не увінчалась успіхом.
Узаконений абсурд тривав доволі довго. У 1999 році івано-франківський прокурор Ю. Юрченко ухвалив рішення про те, що реабілітації не підлягає такий собі Мирон Дяків, 20-річний сільський вчитель, який встиг побути в УПА усього рік і померти в тюрмі, не доживши до суду й обвинувального вироку. Якщо не було суду, то Дяків помер у статусі невинного і про зачислення його до лав тих, які не підлягають реабілітації, не повинно було бути й мови.
Усього за рік своєї партизанки Дяків на псевдо Мирон (Мирослав Степанович Дяків, 1925 р.н, с. Слобідка Більшівцівська Галицького району – ред.) встиг добряче попсувати нерви енкаведистам. Однієї листопадової ночі 1945-го року до хати Дяківа увійшло кілька хлопців і покликали його в УПА. Він погодився, бо, як потім неодноразово повторював енкаведистам на допиті, «був за незалежну Україну». Вчителя одразу зарахували до елітної боївки СБ, тобто Служби безпеки ОУН, і доручили йому бути кущовим пропагандистом у селах в околиці Більшівців. Інструктував Мирона кущовий референт СБ на псевдо Данте, який також видав хлопцеві гвинтівку. Цілком ймовірно, що за законами СБ, Дяків не знав імені та прізвища свого наставника, бо на допиті не видав його, сказавши, що знає лише псевдо.
Перш ніж потрапити до рук НКВС, Мирон щонайменше тричі упродовж року на зборах мешканців сіл Німшин, Підшумлянці, Скоморохи та інших закликав селян чинити опір органам радянської влади та допомагати упівцям одягом і продуктами. Мирона затримали 22 грудня 1946 року. До хати, на горищі якої він переховувався з дев’ятьма упівцями з СБ, увірвалися червоноармійці. Упівці почали стріляти з кулеметів та автоматів. Застреливши червоноармійця Малькова та поранивши ще одного, хлопці втекли. А Мирон не зміг, бо був поранений у стегно. Хлопцеві вистачило сили лише аби зійти вниз і сховатися в кутку хати, прикрившись дровами та кукурудзою. Там його й знайшли червоноармійці, які повернулися на місце облави.
З документів відомо, що участь Мирона в УПА на допиті підтвердив сільський поліцай, який також був у партизанці. Поліцай начебто сам звернувся до енкаведистів з повинною. «Коли НКВС прийшло на Прикарпаття, найважливішим їхнім завданням було ліквідувати рух опору ОУН-УПА. Просто так підійти до людини, яка сапає на полі чи косить траву, і звинуватити її в тому, що вона в УПА, вони не могли. Тому почали витягувати базу людей, які були поліцаями і сільськими старостами за німців, і ловити їх на гачок, – розповідає Сергій Адамович. – Їм одразу пред’являли звинувачення у державній зраді, але зауважували, що вони можуть допомогти собі, виказавши членів руху опору. Ті почали здавати оунівців та упівців, а НКВС почало тягнути ланцюжок». Ті, хто здавав, все одно у результаті отримали своїх 10-15 років тюрми. Справи цих поліцаїв та старост – також серед тих 7685.
Щодо Мирона, то після арешту його доправили у лікарню Станиславівської в’язниці. На допитах він стверджував, що він не стріляв і не він вбив Малькова. Його чимало розпитували про інших учасників боївки, про його діяльність та про структуру роботи партизанки. Енкаведисти вперто називали упівців бандитами, а Мирон їм розповідав про незалежну Україну. З кожним днем Дяківу все гірше вдавався його власний підпис на документах. Можна лише здогадуватися, яким чином енкаведисти проводили допит пораненого вчителя, щоби витягнути з нього інформацію. За два тижні хлопець помер у в’язниці. Лікарі констатували параліч дихального центру та падіння серцевого тиску.
У тому ж 1999-му прокурор Юрченко зазначив у постанові, що родичів Мирона Дяківа знайти не вдалося. «ГК» спробував розшукати бодай когось з цієї родини. Ми вирушили в Слобідку Більшівцівську, де народився хлопець. Мешканці села показали хату, де живе відомий архітектор Дяків, який працює в Галичі, та його син. Кажуть, більше Дякових у селі не залишилось. Наразі нам не вдалося поспілкуватися з ймовірною родиною Мирона, нам ніхто не відчинив. Але Мирона в селі не забули. Його ім’я – у списку борців за волю України, який височіє на типовому для Прикарпаття кургані з високим хрестом. Добре, що люди уміють шанувати своїх героїв, коли на догоду «братній» країні влада продовжує називати цих героїв бандитами. Війна з Росією сьогодні щодня народжує нових героїв. Лише би їх не забули і не перетворили на злочинців у якийсь бюрократично-абсурдний спосіб…
Наталка ГОЛОМІДОВА
До теми:
Юрій МИКИТИН, кандидат юридичних наук:
“З архівних матеріалів випливає, що Дяків М.С. був затриманий за підозрою у вчиненні злочинів, які пов’язувались із приналежністю до ОУН. Вина в інкримінованих злочинах судом не встановлена, оскільки судовий розгляд взагалі не відбувся. Фактично до нього було застосовано позасудовий вплив НКВС, в тому числі шляхом використання вогнепальної зброї, що, можливо, призвело до смерті. Хоча достовірно встановити причину смерті за таких умов і наявних матеріалів проблематично. Стаття 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» передбачає, що реабілітованими є особи, які з політичних мотивів зазнали репресій від позасудових органів, в тому числі в будь-якому іншому позасудовому порядку. Зважаючи на це, є підстави вважати, що Дяків М.С. мав би підпадати під дію Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» і бути реабілітованим”.
Джерело: gk-press.if.ua
