Наддніпрянці та росіяни в сотні «Батурина» на Рогатинщині
У Головному державному архіві СБУ в Івано-Франківській області зберігається ціла гора кримінальних справ на людей, які притягувалися до відповідальності у зв’язку зі службою в дивізії СС «Галичина». Аналіз їх доль дозволяє визначити мотиваційні чинники тих, хто йшов у військову формацію, яка мала б стати засновком Української армії.
Один із військових очільників дивізії, полковник Євген Побігущий-Рен згадував: «Українські провідні діячі вважали, що нам, українцям, потрібно мати вишколену військову силу, яка б змогла опанувати ситуацію у випадку цілковитого послаблення брунатного й червоного ворогів, охоронила народ та народне майно від знищення і грабунку, як теж і від евентуального революційного хаосу».
Коли в червні 1943 р. Український Центральний Комітет оголосив набір добровольців, на заклик відгукнулося понад 82 тис. чоловік, і 13 тис. з них згодом стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина». Набір добровольців проводився в травні-червні 1943 р. серед українців, які проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей.
Уже 12 липня 1943 р. перші ешелони добровольців виїхали на військовий вишкіл до Дембіци (Польща) у табір Гайделягер, а в лютому 1944 р. дивізійників перевели до табору Нойгамер. Більшість із новобранців відбули офіційну процедуру: отримали повістки, пройшли медкомісію, вирушили на збірний пункт у Львів, далі – в м. Брно (Чехія), де отримали солдатську форму. Потім був процес тримісячного навчання в м. Дембіці, медичні курси в м. Грац (Австрія) і т.д. Частина з рекрутів потрапила в дивізію за результатами розпоряджень німецької влади, а інші пішли воювати свідомо за самостійну Україну.
Труднощі полягали в тому, що вишкільниками були німецькі старшини чи підстаршини, і між українцями і німцями не відчувалося рівності та військового побратимства.
28 червня 1944 р. дивізія була переведена до складу 13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону 160-кілометрового відтинку фронту біля м. Броди. Але в результаті оточення дивізія втратила близько 7000 вояків. Багато вояків прорвалися і пішли в УПА, інші були тимчасово направлені до різних німецьких частин. Пізніше дивізія боролася з більшовицькими партизанами в Словаччині, з тітівськими повстанцями в Югославії, а також брала участь у фронтових боях між Гляйхенбергом – Фельдбахом. 25 квітня 1945 р. частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні, а з 7 травня почали здаватися в полон англійським й американським військам.
Однак частина дивізійників потрапила до рук радянських спецслужб і була репресована. А вже з їх кримінальних справ ми відстежуємо долі людей, які пішли на війну з думками про «вільну Україну». Так, Стефан Гнатович Боденко, 1921 р.н., уродженець с. Грабовець Богородчанського району, після служби в СС «Галичина» встиг ще побути в Червоній армії. Після табору в м. Дембіце був у школі Любека, а потім навчався в розвідшколі м. Гамбурга – до середини березня 1944 р. У школі вчилося 180 осіб, викладацький колектив складали німці, окрім колишнього жителя Станиславова Мурського. Курсанти ознайомлювалися з розвідувальною справою, вибуховими речовинами, проходили військово-тактичну, стрілецьку і політичну підготовку.
Після навчання у школі Боденка відправили в м. Нойгамер, а потім – на фронт. У результаті розгрому дивізії п. Стефан перебрався в цивільне й опинився на роботі у столярній майстерні аж у м. Відні, а потім як остарбайтер був призваний у 202-у стрілецьку дивізію Червоної армії, але зрештою був ув’язнений строком на 25 років.
Уродженець с. Тюдів Кутського району Юрій Степанович Слижук, 1925 р.н., 6 жовтня 1943 р. опинився в дивізії, після поразки під Бродами він до осені 1946 р. перебуває в радянському спецтаборі, а з поверненням додому через хворобу стає учасником боївки Урхана. Юрій доставляв для УПА харчі, інформував повстанців про переміщення частин Червоної армії, за що і отримав 20-річний термін ув’язнення від радянської карально-репресивної системи.
Фото Юрія Слижука
Натомість Стефан Теодорович Перейма, 1914 р.н., уродженець м. Станиславова, незважаючи на службу у дивізії, умудрився після війни до свого арешту ще завідувати початковою школою в с. Насташино Галицького району.
Ще цікавіше після служби в СС «Галичина» влаштувався Михайло Павлович Ярема, 1913 р.н., уродженець та житель с. Голинь. Він в 1947 р. працював кочегаром у Калуському райкомі КП(б)У. У 1943 р. він у числі 150 вихідців з Калущини потрапив у навчальний табір у м. Дембіце, а потім в – розвідувально-диверсійну школу м. Гамбурга. Там його вчили підривній справі, мінуванню об’єктів, розвідувальній діяльності в тилу ворога, стрілковій справі і проводили політзаняття. Після Бродів п. Ярема до осені 1945 р. був на нелегальному становищі вдома, а потім зареєструвався як репатріант і влаштувався кочегарити до партійців. Однак 17 травня 1947 р. радянські органи правосуддя таки засудили його до 10 років виправно-трудових таборів.
Втім були випадки, коли люди з усіх сил намагалися втекти від військової служби. Серед таких дуже показовою є історія Іллі Олексійовича Тутецького, 1910 р.н., уродженця с. Будилів Снятинського району.
Спочатку він пройшов медкомісію для призову в СС «Галичина», був мобілізований на початку жовтня 1943 р., але в м. Коломиї втік додому, другий раз його готували для відправки в навчальний табір у Францію, але в м. Львові він знову втікає, і аж з третьої спроби, в грудні 1943 р., його таки мобілізували і доправили в м. Дембіце.
У дивізії Тутецький був зачислений у господарську частину і перед битвою під Бродами перейшов лінію фронту та повернувся в Будилів.
Після повернення з війни наш «солдат Швейк» влаштовується працювати на базу «Плодовоовоч» у м. Снятині і вкотре ухиляється від мобілізації – уже в радянську армію – завдяки броні від директора «Плодовоовоч». Однак у результаті, незважаючи на свій пацифізм, п. Тутецький загримів на 10 років у виправно-трудові табори через службу в дивізії СС «Галичина».
Подібною була доля Василя Івановича Чорнищука, 1921 р.н., уродженця с. Білоберізка Косівського району, який за свою «різнопланову» військову діяльність був засуджений до 20 років каторжних робіт. Його і ще 9 осіб після медкомісії відібрали з числа 80 добровольців для служби в СС «Галичина». Під час боїв під Бродами 12 липня 1944 р. він покидає фронт, повертається додому і вступає в УПА під псевдо Помста. Бере участь у розгромі радянської прикордонної застави біля г. Сокальської, в результаті якого 6 прикордонників було вбито. Але 5 травня 1945 р. повстанець з якихось причин приходить з повинною до радянської влади. Його записують в яструбки, він там теж довго не затримується і влаштовується працювати в Кутський ліспромгосп. Далі, 15 травня 1946 р. Чорнищук знову опиняється в лавах УПА, на зиму його відпускають лікуватися від венеричної хвороби в с. Ясенів, де 8 січня 1947 р. ловлять з гранатою радянські спецслужби.
Фото Михайла Мулика
Натомість прикладом служіння українській нації є доля дивізійника, почесного громадянина м. Івано-Франківська Михайла Івановича Мулика, 1920 р.н., уродженця с. Горожанка Монастириського району Тернопільської області. У 1937 р. він став членом ОУН, в дивізії служив при штабі радистом, брав участь у боях під Бродами. Після закінчення війни п. Михайло відбув 10 років виправно-трудових сталінських таборів і 5 років позбавлення прав.
У своїх спогадах дивізійник згадував про те, в яких складних умовах доводилося українцям відстоювати право на власну державність. Ось як він описує роботу на будівництві залізниці: «…кожного дня на відсип насипу для прокладки рейок прибували платформи з землею, вивантаження проводилось вручну, лопатами. Була норма, скільки має один чоловік вивантажити, не справився з нормою – менший кусень хліба. Такі роботи доводилося виконувати по два рази на добу. Прибув поїзд – треба вивантажувати, незалежно від того, чи ти обсох від денного дощу».
У кінці 50-х рр. п. Михайло Мулик повернувся в Україну та оселився в Івано-Франківську, здобув освіту і працював бухгалтером-економістом. З отриманням Україною незалежності яскраво включився в процес розбудови державності. Михайло Мулик навіть був членом ліквідаційної комісії міськкому і обкому КПРС, а сьогодні є головою станиці Галицького братства 1-ої Української дивізії «Галичина» Української національної армії, активно видає власні науково-популярні праці.
Як бачимо, українці, які пішли воювати в дивізію СС «Галичина», отримали різноманітні військові спеціальності і по-різному склалися їх долі після війни. Одні після полону союзників отримали змогу жити у вільному світі, інші – відбули тюремні ув’язнення і залишилися «ворогами народу» в СРСР. Їх мрії про незалежну Україну стали реальністю лише у 1991 р.
Сергій АДАМОВИЧ, Роман КОБИЛЬНИК
