Соборність українського народу зберігає свою тяглість з часів Київської Русі, коли Рюриковичі об’єднали в єдину імперію східноєвропейські слов’янські племінні об’єднання, фінно-угорські племена Півночі держави та тюркський елемент на цивілізаційній межі між кочовим степом та осілими землеробами. Найкращим свідченням цього є ідентифікація українців протягом багатьох століть, незважаючи на чужорідні правлячі режими, руськими, русинами (на Закарпатті через обмеженість контактів з зовнішнім середовищем самоназва русини частково існує до сьогодні).
Протягом всієї історії жива кров українства переливалася судинами нації зі Сходу на Захід і в зворотному напрямку. Так, у ХІХ столітті І.Котляревський, І.Срезневський, Г.Квітка-Основ’яненко, П.Куліш, Т.Шевченко, М.Драгоманов та інші українські діячі своїми творами оживили національну свідомість Галичини. Натомість у ХХ столітті обезкровлена сталінськими репресіями, Голодоморами Наддніпрянщина трималася завдяки пориву західних українців. Соборницькі прагнення українців у Другій світовій війні проявилися в русі опору ОУН-УПА (ідея Української самостійної соборної держави, похідні групи УПА на Наддніпрянщину).
Злука ЗУНР і УНР 22 січня 1919 р. попри всі відмінності політичних режимів стала символом неперервної єдності української нації. Ця злука була підтверджена мільйонним ланцюгом єдності 21 січня 1990 р. На жаль 22 січня 2014 р. відкрився рахунок героїв, котрі й донині гинуть за свободу Батьківщини, а 22 січня 2015 р. закінчилися бої кіборгів за термінали Донецького аеропорту.
Юридичним підтвердженням соборності стали результати всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. За незалежність України проголосувала переважна кількість виборців (навіть у Криму суверенітет підтримали 54% виборців).
Інспіровані спочатку Компартією СРСР, КДБ та політичними силами сусідніх держав, а потім спецслужбами Російської Федерації сепаратистські рухи в Україні (кримська автономія, донецький економічний сепаратизм, новоросійство, закарпатське русинство) мають штучний характер. Є документальні підтвердження причетності Росії до організації дезінтеграційних процесів в Україні.
Поняття соборності в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. інтерпретувалося як процес збирання етнічних українських земель в одній державі. В період існування СРСР до України було приєднано Галичину, Волинь (1939 р.), Буковину (1940 р.), Закарпаття (1944 р.), Крим (1954 р.). За межами республіки залишилися подаровані Й.Сталіним Польській народній республіці в післявоєнний період землі т.зв. Закерзоння, а також етнічні українські землі Кубані, Бєлгородської та Курської областей Росії. Зі здобуттям Україною незалежності акцент смислового наповнення терміну «соборність» змістився від об’єднання всіх етнічних земель в одну державу до духовної єдності всіх українців. Це було пов’язано з дотриманням Україною міжнародно-правового законодавства про недоторканість кордонів суверенних держав. Однак російська військова агресія в 2014 р. й окупація росіянами Криму та частини Донецької та Луганської областей актуалізували первинне значення терміну «соборність».
Історико-культурні та політико-економічні відмінності регіонів України, на яких наголошують прихильники дезінтеграції країни, мають слугувати зміцненню Української державності в форматі «єдності в різноманітті». Багато світових сучасних держав мають не лише значно більші, ніж в Україні відмінності між регіонами, а й сепаратистські рухи, що загрожують їх державному існуванню (Іспанія, Бельгія, Канада і т.д.), але це не перешкоджає їм забезпечувати високий рівень добробуту та захисту прав і свобод для власних громадян.
