Небачені звірства російських окупантів. Відчути їх на собі сповна довелося подружжю маріупольців – Олександру Анатолійовичу та його дружині Вірі. Він – на милицях, вона – на ходунках: опинилися самі в блокадному місті. Пенсіонери пережили бомбардування драмтеатру, майже два місяці холодного підвалу школи, російський фільтраційний концтабір та заслання на так звану ДНР. Аби вирватися з окупації, подружжя подолало тисячі кілометрів і кордони кількох країн. Вона залишилася закордоном, а він скучив за Україною і повернувся. Вже кілька місяців Олександр Анатолійович живе на Прикарпатті. В гості до нього навідалася наша знімальна група.
За поріг навчального закладу, в якому знайшов прихисток кілька місяців тому, Олександр Анатолійович виходить рідко. Не дозволяють хворі ноги. З дозвілля – лише післяобідня гра в шашки. Та книги. Читання, хоча і не на довго, але допомагає йому забутися, каже переселенець. І не думати про всі ті жахіття, які трапилися із ним від початку війни.
“Після всього жаху, що прийшлося пережити, після драмтеатру, після 43 днів у підвалі, після фільтраційного табору у Нікольському, потім три місяці у Макіївці – це ДНР, так що мене вже нічим не здивуєш”, – розповідає Олександр Односум.
В рідному Маріуполі він мав чимало книг. Шкодує, що жодної не зміг взяти із собою. Єдина річ, яку прихопив з дому і чудом вберіг, – це ось цей червоно-чорний прапорець… Його кілька років тому подарували йому хлопці з «Правого сектору». Зберігаючи його у себе в окупації, сильно ризикував. Адже за таке рашисти могли і вбити. Але він тоді про це не думав, бо був впевнений, що і так не виживе.
“Це нагадує мені, що залишилося з Маріуполя. Малесенький прапорець, поламаний, але я його склеїв. Нагадує Україну, нагадує Маріуполь, і що Маріуполь – це Україна. Для мене це як символ, як нагадування про Маріуполь”, – каже чоловік. “Ви зберігали його, для чого?” “Щоб показати, що я українець”.
Війна пана Олександра застала в Маріуполі. Пригадує, як 24 лютого обоє з дружиною прокинулися вдома від потужних вибухів. А вже через кілька годин у них на порозі стояла їхня дочка з онукою і благала якнайшвидше їхати разом із ними з міста. Але вони відмовилися, не хотіли бути тягарям, адже обоє інваліди. За кілька днів до повномасштабного вторгнення він якраз переніс складну операцію на нозі, і ледь пересувався на милицях.
“Моя дружина теж інвалід, пересувається на ходунках. У неї теж перелом шийки бедра. У неї ще й онкологія, діабет. І куди нам? Діти поїхали. – А вас залишили? – Ми самі залишилися. Куди нам?. Ми самі не змогли, щоб їх обтяжувати”, – пригадує маріуполець.
І вони залишилися самі – в квартирі на сьомому поверсі. Тим часом життя в Маріуполі з кожним днем ставало все важчим, пригадує Олександр Анатолійович. На початку березня в місті зникло опалення, вода, світло і газ. Люди палити вогнища в дворах і варили на них їсти.
Вони з дружиною перебивалися на тому, що було в хаті. Бо спуститися на милицях і ходунках із сьомого поверху – навіть раз на день – не мали сили. Тому дуже зраділи, коли волонтери запропонували переїхати в драмтеатр.
“11 березня нас вивезли в драмтеатр. Тому що там було багато людей, головний осередок був – пункт спасіння, найбезпечніше місце, як ми думали. Там десь мешкало від 700 до 1200 людей. Багато були у підвалі, з дітьми, каліки, старі, немічні в основному люди. А основна маса людей була в кімнатах”, – згадує Олександр Односум.
Поселили подружжя на другому поверсі. Але згодом перевели поверхом нижче в інше крило. І цим врятували пенсіонерам життя. Бо вже наступного дня росіяни скинули на будівлю драмтеатру бомбу. Під завалами тоді загинули близько 300 людей.
“Нам пощастило, що нас перевели. Це який дар божий, що нас перевели, а так ми б загинули мабуть. А як ми могли вибратися? Там люди стогнали, завалені були. Я лежав на такому, як стіл, то мене здуло як о ту пір’їнку. Милиці відлетіли, шапку зірвало. Таке відчуття було, як спалах. Дружина кричить: “Кров, кров”. А я кажу: “Віра, я нічого не бачу”. Це вибуховою хвилею все з даху посипалось. Припорошило очі, я нічого не бачу, Я оглух на одне вухо”, – розповідає переселенець.
Маріупольці, які вижили і зуміли вибратися із завалів, почали тікати подалі з міста.
“Хто зміг – виїхав, хто зміг – пішов пішки. Я говорю: “Куди ви йдете?”. “На окраїну міста, на кордон міста”. А я говорю: “Це ж 4-5 кілометрів”. Але вони: “Ми підемо, підемо хоч до Бердянська пішки”. А ми ж з дружиною не могли”, – каже Олександр.
Подружжя ж знайшло прихисток в кількох десятках метрів від розбомбленого драмтеатру – у підвалі найближчого кафе. Але залишатися там довго було небезпечно. Тож переночувавши, пенсіонери наважилися йти далі.
“Двері заклинило, ми через вікно вже вилазили із дружиною. Якось ми вилізли на милицях, валізки вона в одній руці, я в другій. Треба йти. Ми побачили, що все там розбомблене. Драмтеатр догорає. Працювали гради з усіх боків. Там маленька альтаночка в районі цієї театральної площі – ми попадали там на підлогу, прикрили там один одного, гради прилетіли. Ми не знаємо куди йти”, – пригадує ті події маріуполець.
Тому пішли навмання так швидко, як лише могли. По дорозі їм пощастило – зустріли групу людей, які прямували у підвал однієї зі міських шкіл. Не роздумуючи, попросилися до них.
“Люди нам допомогли. Дружину чуть не на руках перетягнули. В ліцей №2 на Пушкіна. Спустили нас у напівпідвальне приміщення. Там не пристосоване, нема бомбосховища. І перші три ночі ми провели там – в маленькому приміщенні, як о цей клас, навіть менше”, – продовжує свою розповідь переселенець.
Спали всі на металевих шкільних шафах для одягу, а харчувалися тим, що прихопили із собою із драмтеатру. Вийти на вулицю ніхто не міг, бо обстріли не припинялися цілодобово. Та через кілька днів випадково почули за стіною людський голос. І зрозуміли, що в школі окрім них є і ще хтось.
“Зламали ці двері, і опинилися в іншому приміщенні. І побачили що там біля 25 людей: онкохворі, яких з онкодиспансера привезли і з радіоаційного відділення”, – розповідає Олександр Односум.
У підвалі ліцею подружжя провело сорок три дні. Їжу і теплі речі їм приносили жителі сусідніх будинків, які навідувалися час від часу аби пересидіти у сховку потужні обстріли.
“Ми чотири доби сиділи навіть без води. Людей ставало все менше, цих з радіаційного з онко п’ятеро померли. І так в ці сейфи, в ящики виносили на другий поверх і так і залишили. Бо на поверхню не можна було вийти. Цілодобові і вдень, і вночі обстріли. Дах знесло, 4 поверх знесло”, – додає чоловік.
В травні битва за Маріуполь завершилася. Місто повністю окупували рашисти. За майже півтора місяця пенсіонери вперше вийшли з підвалу на вулицю. Від побаченого, каже Олександр Анатолійович, не було навіть сил дихати.
“Ото ми перший раз із дружиною побачили, що значить Маріуполь на поверхні. Ми лише ж по розмовах чули від людей, які ходили. Будинки побиті, живого нічого нема. Люди мертві валяються. Ніхто ж не забирав трупи. Моторошно, дружина в шоці від такого стану”, – розповідає Олександр.
Але на цьому їхні жахіття не завершилося. Далі був фільтраційний табір в 22 кілометрах від Маріуполя – в селищі Нікольське . Туди їх відвезли рашисти просто з підвалу ліцею. Разом із ними були ще сотні людей. Умови були, як у справжньому концтаборі. Всі спали просто на підлозі. Окупанти перевіряли і чоловіків, і жінок.
“По-перше роздягли, перевіряли на татуювання – чи не азовець. До 40 років усіх там чоловіків опитували, допитували, і десь три-чотири людини не повернулися. Куди їх забрали? Чи розстріляли чи знищили…”, – роздумує чоловік.
У фільтраційному таборі подружжя Односумів пробуло кілька тижнів. Годували їх лише раз вдень. Олександр Анатолійович схуднув майже на 10 кілограм.
“Одноразове харчування, треба було ходити в кафе “Русь”. В кого були гроші – допомагали один одному. Люди ж були в основному із Маріуполя. І допомагали. Готували на багатті, щось допомагали”, – пригадує переселенець.
Покинути табір можна було лише після фільтрації і отримавши спеціальну довідку. Але навіть із нею виїхати дозволяли лише на територію росії.
“Хотіли нас вести на Ростов, але ми там упиралися. А потім дружина говорить: “Та я ж сама з Макіївки родом. То везіть вже на батьківщину. Там вже будемо помирати”. І привезли нас в дім інвалідів. Взяли із нас підписку, що звідти ми нікуди не вийдемо. Нас поселили на другому поверсі, в загальну палату – і чоловіки, і жінки”, – розповідає Олександр.
Тим часом з Польщі дочка вела активні пошукати своїх батьків. Дізнавшись, що обоє в Макіївці, взялася їх визволяти. Домовилася із російськими волонтерами, щоб ті доправили батьків до неї закордон. Пенсіонери подолати десятки блокпостів, кілька країн і тисячі кілометрів на автобусі. Аби знову опинитися на волі і зустрітися із своїми найріднішими.
“60 тисяч рублів ми заплатили за двох, щоб нас перевезли до Варшави. Інакше в Україну не можна було попасти. Через росію, через Ростов, Ростовську область по трасі Ростов-Москва – до самої Москви. В 30 кілометрах від Москви ми звернули на другу гілку і в псковській області через кордон – пункт перетину з Латвією”, – додає маріуполець.
Закордоном пан Олександр оселився у прихистку для біженців при монастирі. Але вже за кілька тижнів відчував, що скучив за Україною і хоче повернутися. Дружина із дочкою залишилися в Польщі.
“Я з першого дня як у Польщу попав, там пробув три тижні: я повертаюсь в Україну, повертаюсь в Україну. Дружина – я не поїду. Ну ти з донькою тут, а я не можу. Я поїду. В Маріуполь я не повернуся , але я повертаюся в Україну”, – каже Олександр Односум. За своїми рідними, каже Олександр Анатолійович, дуже сумує. Але зараз більше думає про те, як відшукати зятя. Чоловік дочки залишився в Маріуполі, і вже чотири місяці про нього нічого не відомо. Пенсіонер щиро вірить, що попри всі жахіття, які довелося пережити йому і його рідним, їхня велика сім’я обов’язково ще збереться докупи, якщо не в Маріуполі, то десь в Україні.
