Непоховані герої
Олександра Рибак (у дівоцтві – Стасюк) народилася 4 липня 1940 року в місті Станиславові (тепер – Івано-Франківськ), де її батько Микола Стасюк мав три шевських ательє. Своєю працею він доробився до гарного будинку на вулиці Матейка, в якому було 12 кімнат і 6 кухонь. Зрештою, сім’я була великою: окрім Лесі, було ще троє дітей, народжених у Станиславові, ще одна її сестричка народилася вже в Сибіру.
Батьки Олександри Рибак – Микола Стасюк та Яніна Фідлер. Фото з родинного архіву
За родинним переказом, сім’я Стасюків допомогла врятуватися від арешту кільком українських націоналістам, на яких окупаційна влада влаштувала облаву під час вистави «Шаріка» у міському театрі (тепер – обласна філармонія – ред.) 14 листопада 1943 р. Затриманих за підозрою у причетності до ОУН відвезли до в’язниці на вул. Білінського (Сахарова). Решті вночі повідомили, що через комендантську годину їх відпустять вранці. Наступного ранку тих, у кого не було посвідки праці (24 людини), забрали до пересильного пункту на вул. Шопена і відправили на примусові роботи в Німеччину.
Допити заарештованих тривали 15 і 16 листопада. В’язнів катували, кількох чоловіків забили до смерті. 17 листопада у театрі відбувся публічний суд над «українськими бандитами». До в’язниці привезли заарештованих членів і симпатиків ОУН із Галича, Микуличина, Надвірної.
Розстріли 17 листопада 1943 р. арештованих після вистави «Шаріка» українських націоналістів. Фото з фондів Музею визвольних змагань Прикарпатського краю
На лаві підсудних було 35 осіб, серед них три жінки. Обвинуваченим закидали антинімецьку діяльність, членство в ОУН, вбивства німців, поляків, фольксдойчів, співпрацю з УПА. 27 чоловіків і трьох жінок визнали винними та засудили на смерть. У той же день чоловіків біля театру було публічно розстріляно (жінки загинули у в’язниці).
Під час цих подій батько з мамою пані Олександри поверталися в день вистави з кінотеатру. Вони тоді жили за адресою пл. Міцкевича, 6, на четвертому поверсі. За спинами батьки почули шум і побачили хлопців, що втікали і просилися, щоб їх сховали. Частина втікачів забігла на стрих, а 16 хлопців родина Стасюків впустила до себе додому, вони поховалися, де могли.
А тут вже чути на сходах ковані чоботи німців, стукіт у двері. Мама зразу не відкрила, а спершу повісила на стіну на видне місце портрет Гітлера. Далі говорила з гітлерівцями трохи по-німецьки, а трохи по-польськи і переконала, що в них вдома немає чужих, і ті пішли. А вранці брат став виводити хлопців по одному. Уже після війни, у 1949 році, один із врятованих трапився мамі і дякував їй.
У період німецького окупаційного режиму з сім’єю була ще й кумедна ситуація. Батьки пані Олександри якось опинилися на вулиці під час комендантської години, їх затримали українські поліцаї. Подружжя виглядало дуже інтелігентно, при цьому батько сказав: «Ви знаєте, з ким маєте справу?» Поліцаї з переляку в документах прочитали замість маминого прізвища Фідлер – Гітлер, вирішили, що батько йде з сестрою Гітлера, то ще й провели обох додому.
Фідлери в 20-30-х рр. ХХ ст. Фото з родинного архіву
Зазначимо, що родина Фідлерів, згідно з дослідженнями краєзнавця Івана Бондарева, була дуже відомою в Станиславові, зокрема тим, що робила дуже гарні меблі. В околицях міста Фідлери володіли 61 гектаром землі. А дідусь п. Олександри Кароль Фідлер тривалий час був навіть віце-бургомістром Станиславова, а під час російської окупації у 1915 році його вислали на Сибір як неблагонадійного.
Батько пані Олександри був дуже добрий майстер, і після приходу радянської влади у нього замовляло взуття навіть партійне керівництво, включно з першим секретарем обкому Михайлом Слоньом. Миколу Стасюка навіть запрошували в ряди комуністичної партії, але він не хотів. Натомість допомагав УПА і був добре знайомий з булавним Федором Іванишиним (псевдо – Миш). Одного разу батько п. Олександри змушений був навіть з’їсти штафету, щоб її у нього не вилучили мгебісти і не ув’язнили.
Спочатку батька призначили директором ательє, але потім з м. Дніпропетровська прислали на його місце іншого чоловіка, який навіть жив вдома в сім’ї Стасюків. Вони його годували і вчили, а батько став закрійником. А згодом він і його сім’я опинилися в списках на виселення.
Уночі 6 серпня 1949 року в двері постукали і сказали: «Збирайтеся, їдете на білі ведмеді». Батько опирався, то поставили його до стіни обличчям і почали бити по голові. Олександра плакала, а мама гостро сказала: «Не плач, перед ким плачеш?»
Дали годину на збори, мама була вагітна, але документи на будинок все одно приховала за пазухою. Далі сім’ю перевезли в пересильний пункт у Коломиї, виділили чотири дошки нагорі, на яких поскладали дітей. Парашу не виносили, все текло під людей, і коли мгебісти запитали: «Як вам тут?», то мати не стрималася і сказала: «Я вагітна, як вам не соромно». За це маму арештували і закрили в медпункті, а діти під дверима кричали: «Мамцю, мамцю!!!»
Будинок родини Стасюків сьогодні
Через три місяці поїхали далі. Перед від’їздом не давали людям набрати достатньо води, позганяли навколишніх людей дивитися: молодий гуцул хотів втекти, його підстрелили, кров з нього текла, а пси його роздирали.
В дорозі не давали води, лише оселедець чи гороховий суп, люди пухнули з голоду, а з вулиці ще кидали по вагонах камінням і кричали: «Бандери!». Санітарну обробку зробили вивезеним у місті Новосибірську і змусили жінок митися разом з чоловіками.
Родина Стасюків під час заслання. Фото з родинного архіву
У результаті сім’я опинилася в одному бараці разом із ще 24 родинами, який обігрівався однією пічкою, в Хабаровському краї, в районі імені Лазо на 68-му кілометрі Оборської залізничної гілки[1]. У цих умовах мати Олександри народила 1 січня 1950 року наймолодшу доньку. У метриці в неї у пункті «Місце народження» так і записано: «68 км».
Сучасний стан Оборської залізниці. Фото з сайту https://geocaching.su/
До школи п. Олександрі доводилося йти дев’ять кілометрів, з яких три кілометри – залізничним полотном. Але якщо спізнився до школи, то посилали за щоденником. Для відлякування вовків йшли з запаленими факелами, бо якось хижаки на дорозі з’їли вчительку – лише чоботи залишилися.
Пані Олександра крайня зліва з подругами під час заслання. Фото з родинного архіву
У 1957 році сім’ю звільнили із спецпоселення, можна було їхати до Польщі, бо мама була за національністю полька, але батько наполіг, щоб поверталися на рідну землю. А вдома, в селі Софіївка (нині частина м. Івано-Франківська), родині влаштували показовий суд, за результатами якого батьки за бродяжництво отримали 6 місяців в’язниці і 5 років заборони на проживання в Західній Україні (причиною стала відсутність прописки, а прописувати – не хотіли). Таким чином, батько опинився у в’язниці у Житомирі, а мама – в Мелітополі.
Після звільнення батько перебивався випадковими заробітками у Житомирі, продовжував робити взуття. Діти жили в Станіславі, але через обмеження з місцем проживання були проблеми навіть з присутністю батьків на весіллі у пані Олександри.
Якось, пригадує Олександра, під час клопотів із пропискою вона сказала в присутності інших людей: «А най би на тих комуністів атомна бомба впала за наші злигодні!» А через кілька днів вже була на виховній розмові з офіцером КДБ.
Родина Стасюків одразу після весілля. Фото з родинного архіву
Після повернення в Івано-Франківськ родину Стасюків все ще називали «ворогами народу», але в 1966 році їм вдалося добитися реабілітації і рішення про повернення всього нерухомого майна, яке батьки завчасно розділили між дітьми.
Чоловік пані Олександри – Михайло Рибак, народився 15 листопада 1935 року в селі Підлісся (Пациків). Його дідо і два вуйки (один був дяк, а інший війт на три села) теж були вивезені до Сибіру – в Хабаровський край, Омськ і Іркутськ. Пан Михайло ще й служив в армії в Хабаровському краї і навіть був у селі, де в той час перебувала Олександра, але зустріти її судилося вже на Прикарпатті. Одружилися вони 9 березня 1958 року. Вінчав подружжя священник, який теж був 10 років на засланні, тож під час шлюбної церемонії кілька разів нагадував: «Пам’ятайте про 6 серпня, розказуйте дітям!» (дата початку депортації родини).
Посвідчення до звання «Заслужений лікар України», яке присвоєне дочці родини Стасюків Мельничук Галині Михайлівні
На сьогодні сім’я відсвяткувала діамантове весілля, має велике дерево роду: виховала трьох дітей, має сім внуків і 10 правнуків, серед яких відомі науковці, лікарі тощо.
Родина Стасюків сьогодні. Фото з родинного архіву.
Сергій Адамович
* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проєкт «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.
[1] З 2010 р. залізниця повністю розібрана.
