Що варто очікувати від шостого президента України
Важливість утворення 15 березня 1939 р. Карпатської України важко переоцінити. Адже переформатування під тиском українців заснованої в жовтні 1938 р. автономної Підкарпатської Русі в Українську незалежну державу засвідчило віковічне прагнення українців до існування в соборній національній державі. Варто пам’ятати, що встановлення держави відбувалося не під впливом «зелених чоловічків», а стало результатом легітимного рішення Сойму Карпатської України, в якому абсолютну більшість голосів виборців мали представники Українського Національного Об‘єднання.
Згадаймо і те, що державним прапором та гимном республіки було визнано національні символи — синьо-жовтий стяг і український національний гимн «Ще не вмерла України…», а гербом — червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі і тризуб з хрестом на середньому зубі. Більше того, збройна боротьба за державність українців Закарпаття пліч-о-пліч з галичанами і на сьогодні найкраще слугує справі протидії інспірованому російськими спецлужбами політичному русинству і спробам опанувати край з боку угорських шовіністичних сил.
Однак з історії Карпатської України нам слід винести також низку уроків. Перш за все, приклад Карпатської України ще раз переконує нас, що в будівництві держави слід спиратися лише на власні сили. Тоді, в 1939 р., наші близькі сусіди — Угорщина та Польща фактично роздерли нашу державність, апогеєм чого став військовий злочин з їхнього боку — передача 17 березня 1939 р. угорцями польській прикордонній службі сотень галичан-вояків Карпатської Січі і розстріл їх поляками.
Варто також зауважити, що кровопролиття 1939 р. могло б не бути, якби були реалізовані прагнення закарпатців до життя в Українській державі, задекларовані 21 січня 1919 р. на Всенародних зборах угорських українців у Хусті, де було проголошено злуку із соборною Україною.
Безумовно, що висновком з історії Карпатської України є і те, що ми не маємо права зрадити тих, хто поклав голову за Карпатську Україну. Вони, як і Верховний командант Карпатської Січі Михайло Колодзінський, загинули, щоб їхня «смерть була джерелом сили для молодих поколінь». Тобто ми не маємо йти на жодні поступки сьогоднішнім агресивним претензіям на наш суверенітет з боку країн-сусідів — чи виявляються вони у відкритій формі гібридної війни, яку проти нас веде Росія, чи завуальовано — під приводом захисту інтересів угорців Закарпаття з боку Угорської республіки, а чи у формуванні образу українця-злочинця, чим займається нині польська влада.
