Наддніпрянці та росіяни в сотні «Батурина» на Рогатинщині
Радянська карально-репресивна система зазвичай не надто переймалася дотриманням законності, а особливо під час боротьби з рухом опору ОУН-УПА. Однак упівці намагалися навіть у мурах в’язниць боротися з «совітським устроєм», але вже засобами права.
Архівна справа 990 Галузевого державного архіву СБУ в Івано-Франківській області якраз зберігає матеріали боївки СБ УПА з с. Ріпне Рожнятівського району, члени якої тривалий час чинили спротив своєму засудженню.
Керівником боївки СБ був Павло Михайлович Гожій, 1911 р.н., уродженець с. Ріпне. Чоловік працював на нафтопромислі, у кінці 1940 р. він стає симпатиком ОУН, а на початку 1941 р. вступає в ОУН під псевдо Горіх і стає керівником сільського проводу. Уже в липні 1941 р. Павло Гожій виступає в селі на мітингу за самостійну Україну як керівник сільського проводу ОУН. У своїй промові оунівець оптимістично зауважив: «Тепер у нас буде самостійна Україна і ми будемо жити ні від кого не залежні. Хай живе самостійна Україна!»
У березні 1943 р. Павла Гожія призначили керівником надрайонного проводу ОУН по селах Лецівка, Ріпне і Перегінськ. У вересні 1943 р. підпільника хотіли арештувати гестапівці, і за вказівкою керівництва він виїхав у Львів, де влаштувався на роботу адміністратором театру «Веселий Львів».
У березні 1944 р. п. Павло повертається додому, а в травні його викликав керівник Микола Хабаль (псевдо Хрусталь) і призначив помічником господарчого під псевдо Горіх. На цій посаді П. Гожій заготовив 120 кг сухарів і 3000 метрів полотна, а з жовтня 1944 р. він очолює Службу безпеки надрайонного проводу ОУН. Павло Гожій також був завербований НКВС, але ніяк їм не допоміг.
Павло Гожій
Боївка під керівництвом П. Гожія, за даними радянських каральних органів, здійснила 5 нападів на магазин ОРСу (Отдела рабочего снабжения), знищила телефонну лінію, арештувала 11 червоноармійців і ліквідувала з них 6 (потрапили в полон під час заготівлі лісу в районі с. Спас і с. Луги) та 3 осіб партактиву, підірвала ділянку «Сергово» нафтопромислу та нанесла збиток на 109 тис. рублів.
Під час нападу на нафтопромисел 11 лютого 1945 р. було знищено приміщення кочегарки, відкачки, центр нафтокачки, бурову вишку, конюшню, спалено в канторі документацію.
До рук енкаведистів потрапив щоденник вбитого старшого вістуна Запорожця з сотні Грізного, який майстерно описав акції проти червоних (якщо б не боротьба, напевно, був би чудовим письменником). Зокрема, про напад на нафтопромисел він зафіксував таке: «На фабриці не було охорони, і праця пішла досить легко. Замінувавши фабричні машини та збірники з нафтою, чекали сигналу. Коли прошуміла в повітрі ракета і зеленим світлом освітила все довкруги, нагло повітрям потрясли страшні вибухи мін і хмари пилу, заліза і вогню бухнули високо вгору. Полум’я згораючої нафти бухнуло високо вгору, і ясна луна зачервонила все небо. Стало видно, як вдень. Пливуча нафта горіла, спливаючи ровами з розбитого збірника, і виглядала, як огненні річки, що скоро повидовжувалися та ділилися на менші й більші потічки».
Більшовики упівцям опору не чинили, а коли повстанці відійшли, то їх очам «представився гарний, а заразом і грізний, а так милий для повстанчого ока вир. Ціла фабрика купалася в морі вогню, а чорні клуби диму заслонили небо».
Натомість в ОРСі було забрано продуктів на суму 99580 рублів, грабунки здійснювалися за сприяння начальника ОРСу Михайла Івановича Косіва, який повідомляв боївку, коли і з якими продуктами надсилають автомашини, а один раз особисто брав участь у пограбуванні.
Зокрема, під час нападу 1 січня 1945 р. на автомобіль біля села Дуба було забрано 12 центнерів цукру, 25 кг цукерків, 25 кг медяників, 200 кг солі, 50 л бензину і 5 кг масла. В кінці упівці, як писав Запорожець, «виставили більшовикам квитанцію за побрані товари, авто завезли на дорогу і залишили… За гроші нехай вибачають, бо грошей у нас немає».
По кримінальній справі також проходив Юрій Федорович Гожій, 1911 р.н., уродженець с. Ріпне, який у 1943 р. вступив в ОУН, отримав псевдо Гончар, збирав зброю, був зв’язковим, з відібраної в угорців зброї сформував склад, брав участь у грабунках німецьких складів у Рожнятові (вивезли 4 фіри припасів), за совітів – ОРСівських магазинів, а в квітні 1944 р. – в підпалах 3-х польських будинків в с. Ріпне і Дуба (тут же їх і гасив як член добровільної пожежної дружини). Крім того, кримінальну відповідальність інкримінували Павлу Івановичу Библіву (збір трофеїв, грабунки ОРСу), Михайлу Івановичу Косіву (як інформатору ОУН), Михайлу Михайловичу Тинику, Василю Михайловичу Озаришину, Павлу Івановичу Лютаку, Дмитру Леоновичу Ковалевичу, Юрію Федоровичу Голінею.
Виписка із щоденника вбитого вояка сотні Грізного, старшого вістуна Запорожця про знищення Ріпненського нафтопромислу. Матеріали кримінальної справи
28 травня 1945 р. Павло Гожій помер від висипного тифу в камері попереднього ув’язнення. Після цього всі підсудні від показів відмовилися і заявили, що дали свідчення через застосування до них недозволених методів розслідування, а далі справу відправили на дорозслідування в область. Що змусило підсудних розпочати юридичне протистояння з радянською каральною системою – чи смерть основного свідка відкрила їм можливості для захисту, чи дійсно вони оговорили себе під тортурами, застосованими лейтенантом Анучіним – до кінця невідомо.
У процесі дорозслідування всі підсудні отримали позитивні довідки з місць роботи, і свідки висловилися на їх користь. Далі справу для остаточної розправи спрямували на розгляд Особливої наради[1], але і звідти її було відправлено для розгляду в загальносудовому порядку. У цей час від туберкульозу легень помирає другий фігурант справи П. Библів.
5 лютого 1946 р. чекісти в кількості 40 осіб, за даними агента Морозенка, захопили бункер з керівним складом районного проводу ОУН в лісі за 6 км від с. Ріпне. Упівці відступили, але серед документів виявили список осіб, арештованих в с. Ріпне, в якому числився лише Ю. Гожій та П. Лютак.
Знайдений документ не підтвердив факт існування спецбоївки СБ в с. Ріпне, і через недостатність доказів припиняють кримінальне переслідування у справах М.Тиника, Д.Ковалевича, В.Озаришина, М.Косіва. До того ж, матеріали на старшого оперуповноваженого Анучіна щодо побиття звинувачених відправляють в особливу інспекцію УНКГБ.
Підсудними залишилися Павло Лютак та Юрій Гожій. П. Лютака звинувачували, що той був членом ОУН, мав псевдо Запорожець, до серпня 1944 р. був станичним проводу «Юнаків», а потім як член боївки брав участь в акціях, збирав зброю, працював інформатором.
На Ю. Гожія та П. Лютака знайшли докази аж через інформаторів Ігнатова, Пара, Марусю. Зокрема, в так званому «Меморандумі агентурних даних» Маруся («була близько знайома з одним капітаном Червоної армії») свідчила на Лютака, що той її попереджав, щоб не водилася з офіцерами і казала, що бачила, як оунівці знищили телефонний зв’язок.
18 липня 1946 р. Юрій Гожій визнав свою вину і в результаті був засуджений за ст. 54-1 а та 54-ІІ КК УРСР на 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна. Натомість П. Лютак вини не визнавав, і його кримінальна справа була направлена у військову прокуратуру для дорозслідування, а до того ж військовому трибуналу було зроблене зауваження, що свідки не викликалися на суд.
На судовому процесі, що розпочався 12 вересня 1946 р., Лютак продовжував не визнавати своєї вини. Однак, незважаючи на відсутність свідка і доказів, П. Лютака таки засудили на 10 років виправно-трудових таборів. На цьому судова тяганина не закінчилася. П. Лютак подав касаційну скаргу, за результатами суду було вказано на грубі порушення під час розгляду справи, і її знову повернули на дорозслідування.
Надалі Павло Лютак спростовував покази свідків і стверджував, що свідки його оговорюють через особисту неприязнь. Найцікавіша історія була з уже відомою Марусею, яку викликали в суд під справжнім прізвищем. Зокрема, звинувачення в тому, що Лютак забороняв їй «дружити» з радянськими офіцерами, він мотивував, що сам мав з Марусею інтим у себе на квартирі. З цим остання погодилася, лише скаржилася, що Лютак погрожував їй пістолетом. Звинувачення свідка Гаврилишина, що той знищив кочегарку нафтопромислу, Лютак відкидав і казав, що у нього була лише бійка через особисті мотиви в кочегарці зі свідком і т.д.
Незважаючи на такий активний захист, Лютака таки за судили на 10 років в’язниці, і лише 13 листопада 1991 р. його дочці було направлено лист, що за відсутністю доказів П. Лютак підлягає реабілітації.
Сергій АДАМОВИЧ
Джерело: gk-press.if.ua
