Тривалий час задавав собі запитання: «Чи варто писати про організацію, яка давно мала б бути представлена лише в експозиціях музеїв про радянську епоху»? Мова йде про профспілки, які повинні натхненно захищати права трудящих.
Але недавня розмова з відомим журналістом п. Іваном Вовком, який переконував, що хтось повинен заснувати ефективні організації з захисту професійних прав громадян, інакше країна ніколи не вибереться з нетрів «третього світу», змусила мене розпочати на цю тему дискусію.
Почну з того, що ми всі час від часу спостерігаємо, як ефективно здійснюють захист інтересів своїх працівників профспілки Західної Європи і США. Так, в одній з найбільш конкурентоспроможних економік світу – Фінляндії основною моделлю ринку праці є стратегічна тріада: роботодавці, робітники і уряд. Сторони домовляються про цілі національної економіки та політики, а також про цілі соціальної політики – фінансової та глобальної. Результатом цього є цілісне політичне рішення, на основі якого профспілки ведуть переговори й підписують трудовий договір, що юридично зобов’язує.
А що у нас? Чи не єдине, чим займаються українські профспілки – це роздача подарунків на св. Миколая, поділ санаторних путівок між номенклатурниками та виписування мінімальних матеріальних допомог. Не знаю як ви, а я не можу за 25 років Української незалежності згадати жодної гучної справи, де б профспілки виступили ефективним захисником. Зате подивіться на профспілкових номенклатурників – та їх би запросили зніматися в художніх фільмах про часи брєжнівського застою без будь-яких попередніх кастингів. Чи може обличчям профспілок є бар «Чорний пес», який зручно влаштувався в приміщенні обласного будинку профспілок?
На профспілки значною мірою можна покладати вину за те, що в країні так багато бідних і такі заможні олігархи. На сьогодні уже написані історичні праці, які напряму пов’язують появу олігархів і формування «Мордора» на Донбасі зі зникненням незалежних шахтарських профспілок і робітничого руху в регіоні.
Звичайно, що в Україні періодично виникають незалежні профспілки, але вони так і не змогли досягти загальнонаціонального рівня. Невідомо, що їм бракувало для подальшого розвитку – активістів чи солідарності працівників, які не готові відраховувати частину своєї зарплатні на загальні потреби.
Однак ми повинні розуміти, що без тиску потужних профспілок роботодавці будуть значно повільніше піднімати рівень оплати праці, а держава – захищати права громадян. Зрештою, існування демократичної України стане неможливим.