Життя дівчинки Слави, яка народилася в 1931 р. у селі Дубовиця Калуського району, було щасливим до 10 лютого 1940 р (1) . Сім’я Штогринів, куди входила, крім тата і мами, ще сестричка, була заможною. Дід Слави був на заробітках у США до 1920 р. і повернувся звідти з великими грошима, бо «треба було дітей женити». Родина купляє 60 моргів землі у збанкрутілого польського пана, має багато худоби, використовує працю наймитів.
А з приходом у 1939 р. перших совітів владою в селі стали ті, що «під оборогом спали і школи не знали». Вони і включають родину Штогринів помилково (свідомо або несвідомо?) на виселення як польських осадників (2) .
10 лютого 1940 р. тато прийшов ввечері з читальні, де розучували нову п’єсу, і каже: «Чомусь багато людей з саньми у селі». Далі у вікно стукає батьківський друг і разом з ним в хату ввалюються два солдати у «шапках із дзюбками і зірочками». Один з них дістає папір і зачитує розпорядження про виселення і дає годину родині на збори. Тато розводить руками, діти плачуть, нікого не випускають з хати.
У хаті панував розпач, що було корисного з речей вдома, позакидали на сани, військові навіть у комору за продуктами не пустили. Дітей обкутала мама перинами, ще стрийна вибігла і хліба дала по дорозі.
Далі родину разом з 4 сім’ями Кучерів, Скавронських… доправили до Калуша на вокзал і всіх повантажили в товарняк і закрили на засув. З побуту у вагоні – дві полиці, де розміщувалося по 5 родин на кожній, ще була буржуйка і дірка-туалет. Одразу почала відчуватися нестача води.
На другий день всіх перерахували, і поїзд рушив, ніхто не знає куди, всі плачуть. А в родині Скавронських, до прикладу, було 5 дітей, найменшому лише 1 рік. Їхали два тижні, раз у два дні дозволяли взяти окріп, дрова, давали по дві буханки хліба на сім’ю.
Люди вмирали. Спочатку помер дід, вартові сказали: «Ну и хорошо. Его сейчас уберем». Взяли за руки і ноги і фур-фурр викинули з вагону. Потім дитина померла. Плаче бідна мати, тримає дитину мертву, на зупинці її штовхнули до землі, а дитину відібрали. Всю дорогу викидали трупів на сніг… Люди очманіли з горя і голоду.
Частину виселенців залишили в Кіровській області, а 2 вагони з родиною Слави відправили в Архангельську область в Христофорівський район в поселення Шишичево. Переселенці опинилися в справжньому концентраційному таборі: загороди, вишки з солдатами, 20-ти метрові бараки.
Вид на лісгосп в Христофорово сьогодні
Людей зразу кинули на санобробку в баню, звідки їх заганяли розігрітими в холоднючий барак на нари з голими дошками. Після цього люди вмирали від простуди як мухи (така собі дешева копія газових камер). На щастя родина Слави сховалася за барак і врятувалася від санобробки та наступної смерті.
Далі ранкові побудки, переклички від начальника табору капітана Вороніна; дорослим, які були погано одягнуті і не мали доброго взуття, давали пилу і дві сокири в руки та виганяли на роботи в ліс на мороз.
Якось пропав Скавронський, потім помер його 12-річний син, далі – 3-річна дівчинка… мертвих не ховали, а всіх носили на стрих бараку, де вони лежали до травня. Діти часто лазили на верх бараку і дивилися на трупи і на гарненьку красиву 3-річну дівчинку, яка лежала, як жива. У травні мертвих спускали зі стриху, тягнули волокушами в загальну яму і засипали. Ні хреста, ні плачу… Вмирали часто. Слава бачила, як мучилися два польських пани, такі елегантські і теж пішли в яму.
Але ніхто не плакав, бо головною проблемою був голод, від якого люди звіріли. Бідували гірко. Штогрини мали номер 25, на який отримувалася їжа – 3 черпаки зупи і хліб (тато як робочий отримував 400 грам, мати 350 грам, а діти як «іждівенці» по 200 грам). Коли приходила весна, біля озера достигала клюква, і діти її збирали. Слава під час такого заняття мало не втопилася, добре, що солдат вчасно її витягнув.
Так важко було до початку війни німців з совітами. Потім полякам дозволили формувати прорадянські військові частини, а польський емігрантський уряд в Англії почав надсилати в табір різноманітну допомогу (інколи щось перепадало й українцям).
Татові Слави теж прийшла повістка в армію, але його не взяли, бо був українець. Депортовані отримали можливість їздити в межах області, і Штогрини переїжджають у Кіровську область у село Мароміца, де було більше українців. Там бараки уже ділилися на квартири, а тепло з печі йшло через весь барак по спеціальному комину. Їсти поселенцям давали за карточною системою, і через смердючу зупу з риби Славі на все життя спротивилися рибопродукти. Вона до сьогодні дуже гостро чує запах хліба і болюче реагує на неповагу до хліба.
с. Мароміца сьогодні
Щоб вижити, люди відпрошувалися в коменданта табору, аби сходити в колгосп, що знаходився за 100 км від табору, і виміняти продукти за речі (за золотий годинник давали відро картоплі!). У Мароміцу теж приходила гуманітарна допомога, сухофрукти і т.д., але діставалася вона полякам. Люди страждали від недоїдання, вони не бачили цукру, масла, молока. Через курячу сліпоту Слава водила маму і тата вночі за руку, доки тато не випросив у лісника (прості москалі були добрими людьми) печінки оленя, і батьки прозріли.
Посередині стокілометрової дороги до колгоспу була лісова сторожка, де був завжди запас найнеобхіднішого, і люди зупинялися відпочити. Одного разу під час ночівлі там батька Слави до сторожки завалився дуже небезпечний з вигляду і мовчазний чоловік. Батько нічого його не розпитував, а зразу запросив до вечері та поміг вкластися спати. На другий ранок його співмешканець признався, що мав вбити українця, бо є біглим кримінальним каторжанином, але той був добрий до нього і нічого не розпитував, а зразу запропонував їжу. Після цих слів каторжанин сказав: «Не смотри мне вослед и никому не рассказывай», – та й пішов собі. З цього часу Слава знала: хто б до тебе не прийшов додому – нічого не питайся, а дай йому поїсти.
Через рік у дванадцятирічному віці на роботу пішла і Слава – в ліс цілий день пилою різати дерева і стала отримувати вже 300 грам хліба. Проте якось так склалося, що дівчинка не простуджувалася, не кашляла і не слабувала.
У Мароміці вже була польська школа, і дівчина разом з іншими переростками ходила до неї. Була в школі репресована вчителька з Полтавщини – Дунь Євдокія Іллівна, яка підтримувала Славу.
У 1945 р. батько Слави став працювати в селі Аксентієвіца (з 1994 р. села не існує) в колгоспі «Трактор». У селі, попри назву колгоспу, не було ні трактора, ні чоловіків, а тому батька Слави Опанаса Івановича навіть просили залишитися в селі головою колгоспу. Люди в селі були прості, добрі, жаліли, допомагали, чим могли.
Стала і Слава батькові допомагати, вже і вона дізналася, що значить ночувати в сторожці під рев ведмедів і завивання вовків. Якось коней не вистачало, і орати навчили здоровенного бика. Про цей епізод наша героїня згадує з неоднаковими почуттями: «Тато оре, а я підганяю, а він візьми і зірвися і почав дуже воювати. Батько відправив мене до бика заспокоювати. Я підійшла до нього зі жмутом трави, плачу і кажу: «Бери травичку, не бий мене». Він став спокійно, дався взяти за шнур. Мужики після того дуже кричали на батька, бо тварина могла вбити дитину».
У 1946 р. тато Слави дізнався, що можна отримати виклик і повернутися додому. Стрийна завезла в комендатуру в Станіслав півсвині, і звідти дали виклик. Поверталися поїздом 10 днів. Дуже багато людей після війни пересувалося. По дорозі Слава ледь не загубилася, коли вискочила купити на станції квашених огірків. Поїзд раптово рушив, врятував дівчинку якийсь офіцер, що закинув її в один з вагонів і сам заскочив.
Зі Львова родину забрав двоюрідний брат тата. У Калуші переночували і вперше за багато років з’їли пироги і пшеничну кашу. А 23 березня 1946 р. заїхали в село, уже на роздоріжжі їх зустрічали люди, обнімалися. Тоді Слава вперше в житті побачила як плаче тато. «Я вже нічого не боюся, я вдома», – схлипував він.
Хата була розвалена, якийсь час сім’я жила в стрия. Але родина допомогла: вуйко привів корову і фіру сіна, хтось дав коня, теля, хтось курку, котика, картоплю для посадки. Як згадує нині пані Слава, то «були інші люди – нині думають лише про свою хату, телевізор. Народ збайдужів, оглух, ніхто до нікого не йде, не допомагає».
Далі була «партизанка». До хати щовечора хтось приходив. Один день кажуть: «Здрасте, вы откуда, что делал в войну? А к тебе бандеровцы приходят? А скажешь нам?». А далі українці навідаються… Мамин 23-річний брат Томаш лише їду для УПА збирав, але в 1949 р. його в селі Дорогів Галицького району вбили, бо тікав.
Крайній зліва вуйко Ярослави Барабаш, Томаш, який загинув в УПА в 1949 р.
Тоді Слава їде ровером за Томашем, його труп уже розібрали догола і копають, термосять. «Кто из родителей есть?», – питають. Одна Томашева Славка стоїть, плаче, але зуби зціпила і мовчить. Тоді вбитого на машину фурнули і в Галич повезли.
Стрийниної сестри син Павло був у боївці. Батько Слави казав йому: «Вас розтопчуть», а він все одно сміло йшов у боротьбу. Його вбили на святвечір під Войниловим. Роздягнуті трупи поскладали під костелом, за ніч їх собаки пообгризали. Мати Павла зреклася дитини, бо чоловік уже був у в’язниці, а вдома ще було 3 дітей.
А якось до Штогринів попросилося на нічліг 5 упівців. Тато відпросився, сказав: «У мене небезпечно, бо брат переховується». І вони влаштувалися на нічліг до сусідів. Натомість на ранок – облава, усі плачуть, все перешукали, розкидали речі, дротиками пустоти шукали, лякали розстрілами. А повстанці в цей час від сусідів встигли успішно втекти. Потім повернулися і кажуть Штогринам: «Ви, мабуть, щасливі».
Слава теж узяла участь у боротьбі. Їй закручували в косу штафету і відправляли на ровері з легендою про поїздку до бабусі, то у с. Верхня, то в с. Дорогів. Коли попадалася в руки солдатам, то завжди рятувала добра російська вимова. Ще й проводжали її, щоб ніхто не напав. Люди ж думали: все, зловили Славку…
Шкільні роки Ярослави Барабаш. На світлині у верхньому ряді – третя зліва. 1947 р.
У 1953 р. Слава закінчила десятирічку. У березні цього року помер Сталін. Всіх вигнали на лінійку, вчителька кричала: «Закотилося наше сонечко, помер наш Сталін, що з нами буде». Всі плакали, а Слава після всіх поневірянь так і не навчилася плакати. Вчителі накинулися зі звинуваченнями на дівчину, але та добре вчилася і що з нею було робити. Після закінчення школи Слава за день пішки добралася до Станіславського педінституту і ще встигла здати документи на навчання.
У педінституті дівчина вчилася на спеціальності російська мова, література та історія, за успішність отримувала стипендію. В 1958 р. п. Ярослава закінчила навчання, потрапила на роботу в Борщівський район Тернопільської області, де і вийшла заміж за свого чоловіка Дмитра Барабаша, який був хореографом за фахом. Далі вони переїхали на роботу в Івано-Франківськ, потім у Калуш, де п. Ярослава пропрацювала вчителем історії до 1991 р. Через своє минуле вчителька не була в комсомолі, комуністичній партії, їй не присуджувалися державні нагороди. Більше того, п. Ярославі приходилося щороку в «компетентних органах» підтверджувати своє право на читання історії, суспільствознавства та правознавства.
Ярослава Барабаш. 1976 р.
У період відлиги в 50-х рр. ХХ ст. п. Ярослава з мамою спробували домогтися реабілітації. У м. Калуші їх прийняла жінка з прізвищем Шевченко. Вони розказали їй, де і за що вони відбували покарання, але та почала вимагати додаткових підтверджуючих документів й архангельської прописки. На це п. Ярослава сказала, що вони були прописані до ялинки. А вже після того як чиновниця з гордістю повідомила, що в неї наголос у прізвищі не такий, як у Т.Г.Шевченка, Штогрини пішли геть з кабінету.
Зате п. Ярослава виховала сотні чудових учнів, серед яких є директори великих підприємств і не лише в Україні, головні лікарі, народні депутати – Євген Гірник, Ольга Сікора, заступник міністра освіти та науки України Павло Хобзей… Вони всі добре згадують Ярославу Опанасівну і в міру можливостей опікуються нею.
Сьогодні п. Ярослава дивується, де у неї «є ота сила».Жінка добре бачить без окулярів, співає в церковному хорі, знає від батька тексти і мелодію більше 1000 народних пісень. Тато навчив її співати «Ще не вмерла Україна», але просив, щоб не заспівала десь, бо «нас уже вивозили». Жаліє тільки, що чоловік, з яким прожила 58 років помер в січні 2017 р. «Найгірше то є самотність, коли немає з ким поговорити», – каже людина, що пережила жахи ХХ століття. Зі свого величезного досвіду п.Ярослава радить нам: «І гризтися треба, і відстоювати себе та деколи мовчати».
1- Архів автора. Запис розмови з Ярославою Опанасівною Барабаш 07.09.2017 р.
2 – Осадники – польські колоністи міжвоєнного періоду (військові ветерани, члени їх сімей, а також цивільні добровольці-переселенці з числа поляків), які отримали з метою зміцнення польського елементу на селі земельні наділи на територіях Західної України і Західної Білорусі. Протягом грудня 1939 – березня 1940 pp. радянською владою було депортовано понад 137 тисяч польських осадників разом із сім’ями. Їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану як злісних ворогів, оскільки осадники отримали переваги від уряду Польщі за переможну боротьбу в польсько-більшовицькій війні, могли сформувати потужний антирадянський рух опору. Крім того, нова влада збагатилася значними земельними та матеріальними ресурсами, що стали базою для створення колективних господарств і в той же час збільшила кількість безправних і безкоштовних працівників у віддалених районах СРСР.
Сергій АДАМОВИЧ
